Легенда про Новоселицю

Переказують старі люди, що колись, давно-давно, в одному селі жили дві родини. Одна родина була знатна і багата, а інша – бідна. В багатій сімї росла дівчина-красуня. І звали її Марічка. В бідній сімї виростав красень Іван. Марічка була надзвичайно красива, її золотаві коси, гострі карі оченята, бистрий погляд, кирпатий носик дуже подобалися Іванові. Парубок мав блакитні очі, ніжне лице, русяве волосся, міцну статуру. Ще з дитинства діти жили поблизу, дружили  гралися на зеленому лужку. Але коли вони підросли, то ця дружба згодом переросла у палке кохання. Іван та Марічка вирішили одружитися. Але батьки були проти цього шлюбу.

         Молоді закохані, повні сил і здоров’я, юнак і дівчина вирішили втекти і одружитися проти волі батьків. Вони так і зробили. Однієї темної ночі, коли сонце вже зайшло, а місяця ще не видно було, коли все село спало і жодна жива душа не змогла б бачити їх, Іван викрав Марічку і вони вибралися із села. Три дні і три ночі йшли вони світ за очі. І лише тоді, коли вже ледве переставляли ноги і падали від утоми, здибали вони прекрасну місцину. Це була казкова долина. Що втупилася в долонях гір, наповнена щебетом птахів, уквітчана рястом, барвінком, рутою.

         Навколо зеленіли могутні старезні ліси з віковічними смереками, столітніми дубами, ніжними берізками, кремезними буками і кленами. Вдалині від холодних північних вітрів, поміж горами простяглася блакитноока річка. Казкова долина чарувала душу, милувала око. Там колихалися шовкові трави. Тут і вирішили оселитися молодята. Іван зрубав чотири смерічки, які росли поряд, їх пеньки і послужили фундаментом для майбутньої  хати. Він збудував  гарний будинок, де вони і стали жити. А село стали називати Новим. Прізвище Івана та Марії було Криванич. Ще й зараз цей куточок називають Криванята в честь перших жителів. В Івана та Марії народилися два сини та дочка. Іван та Марічка вже постаріли, коли їхні діти одружувалися. Свої половини вони брали із сусідніх сіл: Ляхівця, Рекіт і Голятина. Іван і Марія давно померли, вже й могили їхні давно позаростали, але пам'ять про них живе ще й сьогодні.

         Казкову долину люди назвали Нове Село. Звідси й походить назва нашого села – Новоселиця.

ЛЕГЕНДА ПРО ВОВЧИЙ ЗВІР

         Жив собі багач та мав гарного, як місяць, сина. Багач був жорстокий, та й син в нього вдався. Не один бідняк працював на багача цілими днями, а ввечері приносив лиш шматок хліба. Та за батькове знущання Бог відплатив синові. Одного дня Олексій (так звали сина) перетворився на вовкулаку. Взимку він зовсім став пропадати цілими тижнями. Хтось бачив Олексу в лісі. Та він раптом перетворився на вовка та зник у гущавині. Він ходив по лісу і шукав собі вовчу пару. Якось він натрапив на вовчу зграю, де за вожака була молода вовчиця. Більше Олекса не приходив додому. Ридали батьки, але дарма.

         А в селі пішли поговори. Одного разу хтось побачив Олексія – страшного, зарослого, з вовчими іклами. А поряд з ним прямувала до села молода вовчиця.

         Чи правда то, чи ні, але люди почали обходити багачеву хату стороною. А вночі люди взагалі боялися виходити з хат. А багач почорнів від горя.

         Та прийшла в село і інша біда: щоночі до хлівів, кошар почали приходити вовки і красти худобу. Зграя звірів стала знавіснілою і щодень завдавала людям шкоди. Зібралися молодці, зробили засаду і зловили вовка, обдерли з нього шкіру і випустили в ліс. Люди не спали цілу ніч, бо до самого ранку від болю страшно вив вовк, а йому підвивала вовчиця.

         Більше вовки не йшли на село. А багач ходив щодня до лісу, чи не зустріне сина-вовкулаку. Так за свою жорстокість і скупість він поплатився дуже дорогою ціною – втратою єдиного сина.

         А звір (присілок) назвали з тих часів Вовчим Звором.

ЛЕГЕНДА ПРО ТИМЧУРІВСЬКИЙ ЗВІР

(ПРИСІЛОК СЕЛА НОВОСЕЛИЦІ)

         Кажуть люди, що колись давно поселився тут волох Тимчур. Був він хоч і чорний, але красивий. Прийшов  в село не сам, а з гарною дружиною. Вона мала чорне, смолисте волосся, біле лице, а сама тонка, мов та стрілочка. Та не довго вони жили щасливо. Одного разу пішов Тимур у ліс по дрова і напав на нього ведмідь. Від лап сильного звіра не міг він врятуватися. Тимур там у лісі і загинув.

         На другий день, не діждавшись чоловіка додому, прийшла в ліс шукати Тимура дружина.

-         Тимур, Тимур, Тимур, - звала, ридала, кликала чоловіка.

o   Та все даремно. Вона заходила в ліс все далі й далі. В лісових нетрях знайшла мертвого роздертого чоловіка.

-         Тимур, Тимур, - кричала вона, і луна несла далеко її стогін-крик.

o   А люди цей присілок назвали Тимчурівським Звором.